Війна і окупація: життя і смерть по другій стороні фронту

Шукаючи кращого розуміння війни на Сході України та перспектив її мирного врегулювання, Кампанія Солідарності з Україною запрошує спостереження та аналізи людей, близьких до центру конфлікту. Нещодавно ми попросили Олену Скоморощенко Доктор філософії, Директор Інституту соціального партнерства і Міжнародний секретар Соціал-демократичної партії України, щоби вона відповіла на ряд наших запитань. Її відповіді наведені нижче.

Олену Скоморощенко
  1. Розкажіть, будь ласка, як змінилася соціальна та економічна ситуація в Україні за роки війни, включно з  прифронтовим регіоном Донбасу?

Найяскравішим за 4 роки війни є той факт, що кількість зайнятих в оборонній промисловості України скоротилася більше, ніж вдвічі. Другий факт.  За роки війни  інтенсивність ліквідації соціальних програм не просто зросла, а набула обвального характеру. Найнеприємніше те, що ці два процеси самі по собі непрості, супроводжувалися розчарування в політичному керівництві країни, яке стрімко багатіло на тлі загального зубожіння, з одного боку, та в західних союзниках, з другого. Наприклад, в цьому році воююча Україна витратить 3 млрд доларів на оборону і 9 млрд. – на обслуговування зовнішніх боргів цим союзникам.

Відтак, Україна в умовах війни втрачає залишки  своєї індустрії, робочі місця, наприклад, вчора 1 листопада було зупинено роботу єдиного в Україні уранового гірничо-збагачувального комбінату (СхідГЗК), що в Жовтих Водах.  

Як не дивно, але інтенсивність цих процесів в прифронтових  регіонах Донбасу не відрізняється від загальноукраїнських. Маріупольський металургійний комбінат Азовсталь (30 км від лінії фронту) або Сєвєродонецький Азот (18 км від лінії фронту) мають серйозні проблеми, але їх рівень – той самий, що і у Черкаського Азоту, чи Запоріжсталі, що знаходяться за сотні кілометрів за лінією фронту. А от за лінією фронту є ті самі проблеми, що і на Великій Україні, але їх інтенсивність на порядок більша та про це – трохи згодом.

  • Як вплинув воєнний стан на громадські організації, профспілки, на розклад політичних  сил, їх спроможність впливати на державну політику?

Спочатку російська агресія викликала консолідацію суспільства і національний підйом. Це спричинило вибух соціальної активності. І різке зростання впливу суспільства на державну політику. Батальйони добровольців та організації волонтерів стали аналогією французької Національної гвардії часів Французької революції. Нізвідки виник волонтерський рух. Але дуже швидко ті, хто отримав владу на революційній хвилі розпочали ерозію народного піднесення. Під гаслом демократії та боротьби з корупцією почалося стрімке запровадження елементів поліцейської держави. З’явилися нові, чемно висловимося, контролюючі органи типу НАЗК і т.д., які на практиці унеможливлюють громадянсько-політичну діяльність неолігархічним структурам. Уявіть, що вам необхідно щоквартально подавати бухгалтерський звіт на 65 сторінок, при тому, що ви не бухгалтер, а найняти його – це неабиякі кошти. Тож повноцінною легальною політичною діяльністю можуть займатися тільки політичні філії бізнес-структур. І це ми не згадуємо про фундаментальне  – майновий виборчий ценз. Це як у Британії 19 століття, коли ціле десятиліття чартиський рух вів боротьбу за загальне виборче право. У нас зараз маємо паліативний варіант вашої ситуації, коли виборцем є кожен громадянин, а от кандидатом в депутати – тільки богатії. Бо при реєстрації на вибори треба заплатити заставу, тобто грошовий внесок, який повертається тільки одному з учасників перегонів, який виграє вибори, а всі інші усвідомлюють, що це гроші – викинені на вітер. І при тому зараз в Україні – це значні гроші. Наприклад, для мажоритарного кандидата в парламент –  це десь 40 тис. гривень, це десь 1300 доларів (при тому, що середня зарплата в Києві становить 15 тис. , тобто менще 500 доларів). А для партії, щоб зареєструватися на вибори – це близько 150 тисяч доларів). Яка людська партія має такі гроші? Як наслідок, участь у виборах беруть тільки ті, хто має гроші – або самі багатії, або ті, кому багатії дають на це кошти. Ось чому ми уже декілька виборчих кампаній не реєструємося на вибори, бо не беремо гроші у багатіїв, адже нормальні громадяни їх просто не мають навіть на нужденне життя.  Тобто, народу не залишили легальних форм боротьби за народовладдя. Тому народ відповів непрямим чином, що і породило феномен Зеленського.

  • Чи вибори Президента Зеленського і нової Верховної Ради покращили атмосферу в суспільстві, знизили рівень напруженості? Чи розширюється поле для залучення людей до громадської і політичної діяльності?

Найбільш адекватною аналогією феномена Зеленського є рух луддитів, коли прагнення відповісти злом на зло перевищує бажання покращити своє життя. Українською відмінністю стало те, що луддити прийшли до влади. Тепер вони знищують олігархів, а разом з ними і залишки української промисловості, і навіть залишки соціальних гарантій. Тому на уже  згаданому прикладі відвчорашнього  припинення роботи СхідГЗК профспілковий комітет якого, з одного боку, робив все, щоб Зеленський став Президентом, з другого, вчора Міністр енергетики уряду Зеленського Оржель заявив їм, що атомна енергетика не є пріоритетом для уряду, а голова парламенського комітету соціальної політики та праці Третьякова заявила, що її метою є ліберальний Трудовий Кодекс, в якому права роботодавця будуть максимально розширені, а трудівника відповідно максимально урізані. Причому, йдеться дійсно про  потрясання основ, коли норми трудового договору оголошуються вищими за норми діючого законодавства! Ви уявляєте ступінь абсурду?

З одного боку, парламент оновлено на три чверті, що не можна не вітати, а з другого, всі ці люди геть випадкові, не тільки не професійні, але і елементарно некомпетентні. Позавчора я була в парламенті після довгої перерви і маю яскраві враження. Якщо з 1998 року до кінця останньої каденції схема оновлення парламенту була: «мільйонери заміщають мільярдерів, щоб самим стати мільярдерами і через 5 років їх змінили нові мільйонери», то сьогодні схема виглядає так: «слуга, тобто обслуговуючий персонал – перукарі, весільні фотографи, шоу-мени, медійники, масажисти зайняли місце своїх господарів». Тільки вони не мають ані власних мільйонів, ані хисту використати чужі. І тому почався процес варварського розпродажу всього, що можна і навіть не можна продати (ядерної енергетики, транспортної інфраструктури, землі, залишків державних шахт і заводів). Про яке зниження соціальної напруженості в цій ситуації можна говорити? Все це призводить до того, що суспільні сподівання і надії більшості ще не вивітрилися, а  з іншого – соціальний статус і рівень життя всіх – від безхатченків до олігархів стрімко падає. Вплив народу на уряд і президента став настільки низьким, що зводиться виключно до права голосувати за президента раз на 5 років. Створення нових процедур впливу народу поки не помічено.

Чи розширюється поле для залучення людей до громадської і політичної діяльності? У нас немає для цього ні реальних механізмів, ні традиції, як в європейських демократіях. Люди у владу рекрутуються за принципом близькості до угрупування, яке цю владу урвало. Тому нинішня влада – це коло людей навколо концертного холдингу Зеленського – 95 квартал. Про компетентність і не йдеться. Головне – наближеність і лояльність.

  1. Як ви оцінюєте спроби Президента і уряду відновити процес мирного врегулювання конфлікту в Донбасі? На вашу думку, які кроки потрібні і в якому порядку щоби розпочати цей процес примирення?

Для початку головне – ми не кваліфікуємо те, що відбувається на Донбасі, як конфлікт. Там не було і нема ніяких конфліктів. Це – війна. Треба називати речі своїми іменами, щоб ми вели мову про реальність, а не про міфи чужої пропаганди. Наступне, ми не вважаємо те, що діється на Донбасі російсько-українською війною. З нашої точки зору це – частина глобального протистояння (перш за все між Німеччиною і Сполученими Штатами Америки)  за геополітичний контроль над Європейським континентом. Наприклад, старт війни та Іловайська трагедія (введення російських військ на Донбас) головним своїм наслідком мала введення американської танкової групи Iron Horsе в країнах Балтії. Вперше за 40 років американці не виводили війська з Європи, а вводилися їх на запит урядів і народів цих країн. Друга велика наша трагедія – Дебальцево та підписання на її тлі других мінських домовленостей запустили процес формування двох принципово протилежних європейських стратегій – стратегії Меркель (замирення агресора) та Камерона (приборкання агресора найрішучішими заходами), що врешті призвело до Брексіту, заяви Макрона про започаткування Францією окремої від ЄС стратегії і, очевидно, матиме своїм довгостроковим наслідком розвал ЄС в тій конфігурації, в якій він існує зараз.

Відтак, ані Президент України, ані  навіть Президент Росії не визначають те, коли і як буде закінчено окупацію Донбасу і Криму. І Україна і Росія знаходяться в межах чужої стратегії, тобто під зовнішнім  управлінням. Відтак, війна на Донбасі, його деокупація і деокупація Криму завершаться тільки після переформатування Європейського Союзу. Локальні гравці, типу Президента України та Росії, впливають тільки на рівень замороженості, або гарячості конфлікту. На локальному рівні конфлікт не має ані військового, ані економічного підгрунтя і є лише формою цивілізаційного протистояння азіатського і європейського шляхів розвитку. Вирішальним аргументом в цьому протистоянні буде рівень та якість  життя в Україні.

  • Недавні протести «проти капітуляції» – не стоять вони у певному протиріччі з прагненням за мир, що за останніми опитуваннями охоплюють більшість українців? Які тут течії і нюанси в свідомості суспільства?  

Усі локальні фігуранти конфлікту – українці, росіяни, мешканці окупованих територій хочуть миру, але миру, як своєї остаточної і повної перемоги. Будь-які інші форми примирення взагалі не сприймаються їх суспільними свідомостями. Без докладання спеціальних і цілеспрямованих зусиль, які, наприклад, зробили німці і французи після другої світової війни, будь-який підписаний мир  буде тільки тимчасовим перемир’ям. За моїми даними в Україні (а також в Росії та на окупованих територіях, включаючи Крим) ніхто таких зусиль  не докладає.

  • Що ви дізнаєтесь від людей, які перетинають лінію фронту, про ситуацію в так званих Народних Республіках Луганська та Донецька?

Звертаю Вашу увагу, що Ви говорите тільки про окремі райони Донбасу, в той час, як найбільшою зоною окупації є Крим. Власне, призначення окупації Донбасу і має на меті відтягувати увагу від Криму. Не дамо їм це зробити! Ми говоримо про дві зони окупації і вони якісно відрізняються одна від одної. Якщо в Криму є функціонуючі державні інституції країни-агресора, які забезпечують хоч якесь правове поле і хоч і окупаційний, та  все ж правовий порядок, то на Донбасі влаштовано Сомалі. І це свідома політика. На Донбасі відтворено Дике Поле, яким цей край був у Середньовіччі, як вітрина жаху, пекло, яким можна залякувати всю прогресивну людськість і окупованих кримчан, які мають радіти і цінувати, що вони – не Донбас. Ну, і, звичайно, як додатковий бонус – демонстрація потворного лику українського фашизму. Тому люди з Донбасу нікому нічого не розповідають, бо, не дай Бог, хтось після  повернення донесе, то людина просто безслідно зникає назавжди. Якщо в Криму за невдоволення російським окупаційним режимом – позбавлення волі, то на Донбасі – смерть. В Криму це виглядає, як переслідування за наркотики і вибухівку, яку знаходять у вас удома, або після обшуку в транспорті ваших особистих речей. А на Донбасі ніхто такою видимістю дотримання права не заморочується. Люди просто безслідно зникають без всяких пояснень. І це – система, а не поодинокі випадки. І всі це знають. Та є речі, властиві всім окупаційним зонам. Перша – це заляканість і тотальна недовіра всіх до всіх. Нічого не можна говорити із того, що насправді думаєш. Щиро спілкуються тільки найближчі люди, які точно не донесуть на тебе. Друга – відсутність роботи і шалене безробіття. Ніякого майбутнього. Обидві окупаційні зони знаходяться на утриманні агресора, а грошей стає все менше – тому масове зубожіння, навіть у порівнянні з незаможною Україною. Заступник голови шахтарської проспілки ПРУПУ Валерій Мамченко говорив мені, що Росія щорічно витрачає на утримання Донбасу 6 млрд. доларів.

Третє – шалена дорожнеча – передовсім на продукти харчування, та іще і дефіцит цих продуктів. Причому, низької якості виробництва російського та білоруського. На Донбасі ціни трохи нижчі, ніж в Криму, але коштів на життя геть не вистачає. Країна-агресор видає пенсію. На Донбасі – це 4 тис. рублів, в Криму – 8,5 тис. Та ціни непорівняно вищі. Плюс в Криму – висока вартість комунальних платежів. В Севастополі – 4,5 тис. за 2-х кімнатну квартиру. А на те, що залишається – 4 тис. рублів можна купити тільки 1 кг м’яса і 1 кг. творогу, що вистачає тільки на 3-4 дні харчування на двох. На Донбасі комуналка багато дешевша, навіть дешевша, ніж в Україні.

Ситуація на Донбасі дійсно жахлива. Ліквідні і цінні промислові підприємства країна – агресор вивезла на свою територію разом з працівниками е на самому початку війни. Тому промисловості немає, за винятком деяких шахт Ахметова, де платять зарплату в гривнях і працівники навіть повернулися до Профспілки робітників вугільної промисловості України, яку очолює Віктор Турманов і сплачуюють туди внески. Замість членства в Незалежних профспілках Донбасу, яку утворили з колишньої Донецької облпрофради. Та найпоширеніша форма зайнятості для чоловіків- це вступ до озброєних формувань, які утримує агресор. Там платять гроші, хоч і скромні. І зайнятість на шахтах-копанках на умовах жалюгідного заробітку. Найпопулярнішим і найліквіднішим бізнесом є викрадення людей з вимаганням викупу. Дві сестри-переселенки з Донецька, які працюють топ-менеджерами в Дніпрі три місяці шукали свою матір, яка відмовилася покидати свій дім і собаку напризволяще. Поки з ними не зв’язалися, що вона ув’язнена і її навіть можуть випустити, якщо вони сплатять 50 тис. гривень (1,5 тис. доларів) на вказаний рахунок. Загалом ситуація виглядає так. Це – лабораторія терору, де опрацьовуються теоретичні схеми Суркова по контролю на суспільством. Експериментальна база.

Якщо говорити про соціальну стан, то картина наступна. Там є регулярні російські війська, передовсім спецслужби, які і здійснюють керівництво реальністю. Влада – саме вони. Наступний щабель – збройні формування на платні з числа місцевих. Це – м’ясо, яке кидають першими проти української армії. Вони живуть у найбільшій небезпеці і найменше. І основна маса – так звані «мирні жителі». Всі ті, хто по різним причинам не зміг виїхати з цього Сомалі. Край зруйнований, пограбований і вельми упосліджений, бо це – земля  і люди, яких нікому не шкода. Всі живуть в страху, злиднях і чеканні, коли все скінчиться.  Зрозуміло, що навесні 2014 ситуація і настрої були трохи інші. Як повідомляють місцеві, десь з другої половини 2015 і ситуація і настрої різко змінились на нинішню. Що мене вразило, не тільки переважна більшість «мирних» усвідомила, що їх цинічно ошукали і використали. Як наслідок з цього часу (друга половина 2015) люди стали все більше проукраїнськи налаштовані і чекають, коли повернеться Україна. Більше того, ті місцеві, хто сьогодні  у російських банд-формуваннях, чітко зрозуміли, що вони – витратний матеріал і їхнє життя не передбачене. Вони – між нашою армією і російськими «заград-отрядами». Якщо вони спробують тікати в Росії, їх розстрілюватиму і вони поінформовані про це. Їх тримають, щоб гнати на українську армію, як м’ясо, а якщо вони будуть пробувати уникнути цієї долі, то теж розстрілюватимуть. Це, звичайно, дуже змінює настрої більшості з них. Тому хоч якийсь сигнал з України про можливість для незлочинних елементів із них хоч якоїсь амністії дуже б змінив ситуацію. Звичайно, вони б надали перевагу здатися українській армії в обмін хоч на якійсь гарантії. На жаль, позиція і риторика української влади, особливо попередньої – дуже сталінська. Ніхто не працює з окупованими людьми і це помилка.

Якщо говорити про Крим, мабуть, найпоказовішим тут буде Севастополь, який і став провідником російського вторгнення в лютому 2014. Як сповіщаюсь севастопольці з-під окупації, їхнє життя не такий жах, як на Донбасі, але у порівнянні з українськими часами – це пекло. Соціальна атмосфера – нестерпно гнітюча – люди затуркані і залякані. Крім побутових тем, ні про що не можна говорити, бо посадять. На недавніх виборах до російського Законодатєльного собранія явка була 27%, в той час, як за України найнижча була 54%. Агітаторів проганяли і погрожували спустити собак. Про політику ні з ким не говорять, але невдоволення зростає. Путін теж невдоволений Севастополем і говорить, що  вже не знає, що з ним робити, що на нього не настачиш. Нинішній стан Криму і Севастополю характеризується двома основними програмами окупаційної влади. Агресивна мілітаризація і ще більш агресивна міграція з Росії. Фактично, Крим зараз – це переважно військова база, начинена найновішою російською технікою усюди, де можна і не можна. Найбільше ракет. При тому, що деякі знайомі військові мають затримку з виплатою платні уже у 6 місяців. Грошей нема. Тим морякам, яких направили воювати в Сирію, обіцявши 60 тис. рублів, виплатили тільки 20 тис. Кораблі старезні, все проіржавіло, бігають пацюки, їжа жахлива і не видно ніяких змін накраще. Всі інфраструктурні проекти, передовсім будівництво і ремонт доріг – переважно військові, щоб обороняти Крим, у випадку чого.

Друга програма, масовий міграційний призов до Криму громадян з Росії. Все основне житло, яке будується, будується для російських переселенців. По всіх установах і підприємствах Росії ведеться агітаційна кампанія переїзджати в Крим і Севастополь на постійне місце проживання. Уряд Росії пропонує фантастичні умови для цих переселенці – 1,5 мільйонів рублів підйомних, безкоштовне житло, землю в  Криму, тільки їдьте. Крим наш, земля наша, все вам дамо. Все житло, яке активно будуються в Криму і Севастополі – саме для цих росіян, які масово заїзджають  в Крим, бо за планами Кремля в найкоротший термін вони повинні скласти більшість жителів півострова. Тому всі проекти, особливо житло і земля – не для місцевих. Навпаки, у місцевих якраз цю землю і відбирають. Тупо. Просто відбирають  і віддають її цим переселенцям. Кримчани і севастопольці називають їх «понаєхавшими» і ненавидять люто. Хоча, зазначають, що вони все-таки довго не затримуються, бо життя в Криму – шалено дороге. Наприклад, вартість кілограма болгарського перцю – втричі більша, ніж в Новосибірську.

Взагалі, незважаючи на позірну наявність права, його тут немає, особливо стосовно власності і землі. Наприклад, в Качі знесли будинки людей (без всякої компенсації) і будують там військовий аеродром. Та сама ситуація в Любімовці. Найпрестижніше передмістя Севастополя – Стрілецьке, де після Другої світової війни героям війни, найвищим офіцерам-фронтовикам – адміралам і  генералам дали землю і там ще в ХХ столітті виникло елітне котеджне містечко прямо біля моря. Там виросли покоління севастопольців. Тепер їх  повиганяли зі своїх будинків і розмістили там російських військових. І севастопольці кажуть, що прикладів таких – без кінця і краю. Путін своєю політикою українізує кримчан і севастопольців. Вони кажуть, що єдина надія, що війна скінчиться і Україна повернеться.

  • Ми знаємо, що тисячі людей щодня перетинають лінію фронту, щоби задовольнити свої основні потреби. Які ці потреби, і чи задовольняються вони?

Дійсно, тисячі людей щодня перетинають лінію фронту, яка офіційно сором’язливо називається «лінією розмежування», як з Криму, так і Донбасу. Тут дві особливості. Перша – це різновеликі потоки людей. Тобто, як з Криму, так і з Донбасу – це черги на Україну. З України у напрямку Криму і Донбасу також є подорожуючі, але їх в сотні разів менше. Друга – Крим тимчасово більш потужно відрізаний від України і потік людей звідти в Україну, менший, ніж з Донбасу. Крім поїздок за пенсіями, люди приїздять сюди в Україну для здійснення юридичних дій – отримання українських паспортів, інших документів, укладення шлюбів, здобуття освіти … люди, які їдуть до родичів на Велику Україну, або, через Україну їдуть за кордон. Зносини з зовнішнім світом кримчани здійснюють саме через Україну.

Через те, що Росія спрямовує на утримання Криму набагато більше коштів, ніж на утримання Донбасу, звідти немає такого масового потоку пенсіонерів за українськими пенсіями. До речі, деякі російські економісти свідчать, що на утримання Криму Росія витрачає навіть більше грошей, ніж на Чечню. Якщо в Криму пенсіонер отримує 8,5 тисяч рублів, то на Донбасі – тільки 3 тисячі. І щоб елементарно вижити, необхідно щонайменше раз на 2 місяці опинитися в Україні, щоб отримати іще і українську пенсію. Якщо протягом 2 місяців пенсіонер не з’являється за нею – її скасовують і для її відновлення потрібно заново збирати всі документи, що є в тих умовах справою непідйомною. На отримані пенсійні гроші люди масово закупаються продуктами, які за лінією фронту в рази дорожчі і, як вже зазначалося, вкрай низької якості. Вся ця процедура дуже навантажлива як фізично, так і морально. Особливо в періоди короткого світлового дня, коли пункти пропуску пізно відкриваються і рано закриваються, бо діють тільки засвітла.

Якщо в Крим з України, хоч інколи поодинокі українці дуже рідко і їздять, то на Донбас добровільно це майже виключено. Передовсім через повну відсутність права і безпеки і через популярний там бізнес викрадення людей за викуп. Якщо в перші роки після початку війни, люди втрачали свободу і життя за підозру в симпатії і сприянні Україні, то зараз – це чисто бізнес. До речі, колишній голова нашої Донецької обласної партійної організації СДПУ Василь Санін, який намагався створити добровольчий батальйон «Макіївка», досі сидить у в’язниці так званої ДНР і ми нічого не можемо вдіяти. І сидить він уже 5 років.     

  • Чи розглядали ви, як трудящі, пересічні громадяни могли бути залучені до процесу мирного вирішення цього конфлікту?

Сотні тисяч біженців-переселенців з Донбасу та Криму в своїй більшості були успішно соціалізовані на Великій Україні. Стали органічною частиною місцевих громад, повноцінно влилися в суспільне та політико-економічне життя регіонів України. Серед них є моральні авторитети, які зберігають свій вплив на окуповані території, наприклад, професор Донецького університету, письменниця Олена Стяжкіна. Зараз, після приголомшення суспільства формулою Штайнмаєра, коли українська громадськість, мабуть вперше усвідомила всю безмежність відсутності українського суверенітету на українській землі, як пошесть стали множитися і презентуватися різними політичними функціонерами концепції деокупації і повернення українських територій. На наш погляд, провідна роль тут має належати людям з цих територій, які вимушені були у 2014 покидати свою землю під загрозою фізичного знищення. До речі, Олена Стяжкіна має такий концепт. І відправною точкою тут має бути базова позиція, що за лінією фронту – наші люди і наші території. Донбас – наш і Крим – наш. Це не обговорюється. Це – вихідна позиція. А якщо так, то потрібно відповідно і поставитися до цих людей і цих територій, як до своїх. А не так, як Йосиф Вісаріонович Сталін перед здачею територій вивозив з них все, що можна було вивезти, прирікаючи кинутих напризволяще, реально зраджених, людей на голод і винищення. А потім, після деокупації  іще і дискримінувати їх за те, що вони перебували на окупованих територіях і вижили. Тавро мешканців окупованих територій носили десятиліттями мільйони радянських громадян і це було реальне ураження в правах. Я не хочу, щоб моя Україна демонструвала аналогічне сталінському ставлення до своїх громадян, яке ще донедавна артикулювали націонал-ліберали в особах Яценюка і Порошенка – «вивезти дітей, огородити колючим дротом і залити бетоном».  Зрозуміло, що не все так просто і не всі – безневинні жертви російської пропаганди. Ще окремо маємо повернутися до факту державної зради місцевих еліт, які загравали з агресором у сподіваннях виторгувати собі шкурні економпреференції у центральної влади і апетити все зростали, не маючи меж. Аж поки їх самих не розвели іноземні спецслужби і вони самі вимушені були тікати, кидаючи мільйони людей напризволяще. Тепер вони комфортно влаштувалися, хто в Ростові, хто в Москві, а переважна більшість їх втекла в Київ, кинувши своїх людей у полум’я війни, під обстріли і окупацію. Тому на деокуповані території мають прийти нові еліти з середовища людей цих земель, які мають відіграти значущу роль і в розробці концепту деокупації і в реалізації цього процесу.  

Categories: Tags: , ,